Чи мають право очільники установ працювати менше від колег?
Питання навантаження, а точніше його зниження, на голів судів та їхніх заступників дедалі загострюється. Окремі законники залишаються невдоволеними привілейованим становищем колег, які обіймають посади керівників. А суддя Кіровоградського окружного адміністративного суду Роман Брегей вирішив обстоювати свою точку зору щодо несправедливого розподілу справ… у судах. Перший млинець виявився глевким. Але не за фактом, а за процесом.
Закон v положення
Одним із приводів для цього стало звернення Р.Брегея, який знайшов у Положенні про автоматизовану систему документообігу суду норми, які, на його думку, не відповідають закону «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальним кодексам.
Р.Брегей упевнений: до компетенції зборів суддів протиправно віднесено повноваження визначати особливості розподілу справ «при вирішенні питань про передачу справ на розгляд суддям, які займають адміністративні посади або інші посади в органах судової влади, суддівського самоврядування чи органах системи судоустрою (зокрема посаду члена Вищої ради юстиції, члена відповідної ради суддів, секретаря пленуму відповідного суду тощо)». На переконання Р.Брегея, збори не наділені повноваженнями зменшувати відсотковий показник навантаження для тих законників, які тимчасово займають крісла керівників.
Аби довести свою правоту, він звернувся до суду з позовом про визнання протиправним рішення зборів своїх колег. Також Р.Брегей надіслав лист до Ради суддів з проханням скасувати «протиправний припис» положення, затвердженого РСУ 26.11.2010.
Свою позицію Р.Брегей аргументував ще й тим, що правила визначення навантаження на кожного володаря мантії закріплені в процесуальному законі. Так, Кодекс адміністративного судочинства визначає, що автоматизована система документообігу суду забезпечує об’єктивний та неупереджений розподіл справ з додержанням принципів черговості та однакової кількості справ для кожного. Жодної вказівки на те, що судді, які займають посади керівників, можуть розраховувати на менше навантаження, документ не містить. Водночас за додаткову адміністративну роботу передбачена доплата.
Етап перший: не той відповідач
Конституція гарантує кожному громадянину право на захист своїх охоронюваних законом прав та інтересів. Утім, для того, щоб справа мала успіх, позивачу необхідно обрати правильний спосіб захисту, встановивши насамперед коло правовідносин та його суб’єктний склад. На щастя, в арсеналі цивільної доктрини знайдеться десяток варіантів захисту своїх прав у судовому порядку. Вочевидь, суддя з Кіровоградщини обрав останній з наведених в ст.16 Цивільного кодексу, де йдеться про визнання незаконними рішення, дій органу місцевого самоврядування чи його посадових і службових осіб.
Утім, Черкаський окружний адміністративний суд (до якого було направлено справу відповідно до приписів ч.6 ст.22 КАС) відмовив у задоволенні позову. Головна причина — неправильно визначена юрисдикція для розгляду спору. На думку суддів ЧОАС, збори суддів при затвердженні зменшених показників навантаження на голову (60%) та його заступників (90%) діють не як суб’єкт владних повноважень, а реалізують функцію суддівського самоврядування.
Та, схоже, дати хід подібним справам у судах, принаймі першої інстанції, буде вкрай важко. Такого висновку можна дійти, проаналізувавши мотивувальну частину рішення. Спочатку суд наголошує на тому, що звертатися необхідно не до суду, а до зборів суддів, адже власне суд як установа оскаржуваного рішення не ухвалював. Проте залучати як відповідача збори суддів, на думку ЧОАС, сенсу теж немає. Адже вирішення питання щодо затвердження коефіцієнтів навантаження є справою внутрішньою, а отже, не пов’язаною із владними повноваженнями. Ось і виходить, що суддівське самоврядування в особі зборів суддів в даному випадку своєю владою не скористалося, а тому також не може бути відповідачем в адміністративному процесі.
Крім того, у своїй постанові ЧОАС зазначив, що автоматичний розподіл справ не належить до процесуальної діяльності суду (судді), а є елементом його внутрішньої діяльності, адже здійснюється до початку відкриття провадження у справі. Отже, наведені підстави відмови у задоволенні позову утворюють замкнуте коло, яке унеможливлює розгляд подібних справ у судах адміністративної юрисдикції. Як треба діяти в подібних ситуаціях, суд, на жаль, не пояснив, хоча мав це зробити, спираючись на положення постанови пленуму Вищого адміністративного суду від 20.05.2013 №7.
У всьому винна РСУ?
З тексту постанови ЧОАС можна припустити, що позивач поквапився звернутися для розв’язання спору до колег у Черкасах. Але на цьому крапка у цій суперечці ще не поставлена. Та й сам суддя вирішив діяти відразу в кількох напрямках.
Насамперед є надія, що іншої думки будуть судді апеляційної інстанції. Паралельно Р.Брегей вирішив звернутися з позовом проти Ради суддів, яка в першому адмінпровадженні мала статус третьої особи на боці відповідача. Адже, на думку судді з Кіровоградщини, РСУ своїм волевиявленням наділила збори суддів (зокрема й збори КОАС) повноваженнями зменшувати навантаження на суддів, які обіймають адмінпосади, та роз’яснила, що вирішення цього питання належить до внутрішньої діяльності суду. Але чи мала вона на це право, якщо законом «Про судоустрій і статус суддів» такого повноваження за нею не застережено?
Позивач упевнений, що РСУ не наділена правом визначати повноваження інших органів суддівського самоврядування. Отже, і встановлювати привілеї для законників при посадах. А зниження навантаження на очільників Р.Брегей вважає саме привілеєм, бо зменшення кількості справ у провадженні голови чи його заступника жодним чином не впливає на оплату їхньої праці. Навпаки, за це передбачена ще й надбавка. Тобто цей факт, на його думку, є дискримінацією відносно решти служителів Феміди. Адже фактично керівництво суду за умов, які встановлені в КОАС, може 40% робочого часу присвячувати «стороннім питанням», а суддівську винагороду отримувати в повному обсязі та ще й з доплатою.
Між іншим, новий склад РСУ, в якій тепер немає жодного судді при портфелі, може інакше поглянути на позицію своїх попередників. Хіба що це питання члени РСУ можуть розцінити як таке, що не на часі.
Втім, із тексту постанови ЧАОС видно, що представники ради на засідання 4 липня не з’явилися, ймовірно, не надаючи справі великого значення. Та чи знайдеться час у керівництва РСУ на відстоювання своїх інтересів як відповідача, якщо суд відкриє нове адміністративне провадження? Адже може йтися про незаконний вихід РСУ за межі своїх повноважень, що навряд чи стане для оновленого складу органу гарною славою. А за таких умов питання щодо знижених коефіцієнтів навантаження для окремих суддів може взагалі відійти на другий план. Проблема стає ширшою і стосується повсюдного впровадження «наполегливих рекомендацій» РСУ, які окремі судді можуть розцінити як тиск на суддівський корпус держави. Отже, «не помітити» такий позов у РСУ навряд чи вийде.
Кошторис для законника
Той факт, що формально суддя отримує не зарплату, а винагороду, не повинен уводити в оману. Адже, за своєю правовою природою, вона є заробітною платою, яку відповідно до закону «Про оплату праці» роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу. Тому Р.Брегей вважає, що оскільки посадовий оклад судді розраховується державою виходячи зі 100% навантаження, то голови та їхні заступники не повинні вивільнятися від основної роботи через обрання на певну посаду.
Можливо, кіровоградський служитель Феміди підійшов до такого, здавалося б, формального питання надто принципово. Та справедливість його припущень лежить як у галузі математики, так і в галузі закону. До того ж нині значна кількість повноважень щодо адміністрування судів, які раніше належали до компетенції голів, перейшла до керівника апарату. Таким чином, законодавець уже розвантажив керівників від більшості посадових обов’язків, які раніше заважали їм виконувати повноваження судді в повному обсязі.
Чи стане «справа Брегея» прецедентом, що зламає давню традицію розвантажувати керівників судів, — важко сказати. Сам позивач у коментарі «ЗіБ» повідомив, що здаватися не збирається. Він ініціює нові судові провадження та звернувся по допомогу навіть до Генерального прокурора.
Звісно, найпростішим шляхом вирішення цього спору було б законодавче уточнення як щодо повноважень зборів суддів зменшувати навантаження для своїх керівників, так і, бажано, щодо меж такого привілею.
Невідомо, чим обернеться для всього суддівського корпусу така наполегливість і прискіпливість одного із членів співтовариства. Проте жоден закон не повинен слугувати приводом для зловживання своїми правами. Особливо тоді, коли ці права стосуються тих органів, які покликані їх захищати.
© Закон і Бізнес
_03_03.png)
