По медичну допомогу принаймні раз звертаються всі. Це аксіома. Як і те, що пацієнти хочуть, аби лікарі більше знали, більше читали й надавали якісне обслуговування. Однак це потребує належного фінансування. А от останнє, як стверджують експерти, є недостатнім. Та й доступ до медичної інформації як з боку пацієнтів, так і з боку медперсоналу часто-густо є обмеженим. До того ж лікарі у відстоюванні своїх прав проявляють пасивність, а в роботі нарікають на відсутність мотивації. Як же забезпечити між гравцями медичної реформи — лікарями, пацієнтами та профільними закладами — ефективну комунікацію?
Ставка на персонал
На ці та інші запитання шукали відповідей учасники круглого столу комітету з медичного права Асоціації правників України «Доступ громадян до медичної допомоги та лікарських засобів в умовах реформування системи охорони здоров’я». До речі, географія заходу не обмежувалась лише столицею: захід було проведено в режимі відеоконференції, то ж до участі в ньому могли долучитися фахівці з регіонів. Очевидно, «здорова» тематика непокоїть усіх, адже густота представників преси та телебачення на квадратний метр зашкалювала.
Впроваджуючи реформу медичного обслуговування, Україна поставила собі за мету якісне надання меддопомоги. Остання не обмежується лише безпосередньо лікуванням, а передбачає також право громадян на доступну медичну інформацію. Тому експерти переконані: доступність є однією зі складових якості.
Звісно, у країнах, які впроваджують медичну реформу й де населення становить 5—6 млн осіб, питання доступності стоїть не так гостро, як у нас. Особливо це стосується мешканців сільської місцевості, які часто-густо позбавлені можливості отримати спеціалізовану допомогу (до речі, сільське населення України становить майже третину від його загальної кількості).
Так, адвокат Наталя Лисневська стверджує, що у віддалених куточках країни проблеми з доступом до інформації виникають як у лікарів, так і в пацієнтів. Зокрема, останні необізнані щодо свого діагнозу, можливості надання пояснень з цього приводу та свідомого вибору, лікуватися чи ні (в Україні є можливість відмовитися від лікування).
Спілкування між лікарем і пацієнтом має бути рівноправним, діалог — конструктивним, а патерналістський підхід, який нам дістався в спадок з радянських часів, — викоріненим, уважає доктор права, старший викладач НаУКМА Зоряна Черненко.
Під час заходу експерти сфокусували увагу на документі, яким передбачається зменшення кількості лікарняних ліжок у стаціонарі (йдеться про проект постанови Кабміну «Про затвердження нормативу забезпечення медичною допомогою в розрахунку на 10 тисяч населення»). Так, на 1 січня наступного року передбачається затвердження такого нормативу на рівні 75 лікарняних ліжок, а на 1.01.2020 — 65 (у поточному році їх кількість становить 89).
Утопічний час Кажуть, що помилки людей, які обрали власним ремеслом навчання та лікування громадян, є найстрашнішими. При цьому, якщо огріхи педагогів є бомбою сповільненої дії та здебільшого проявляються не відразу, то хиби медиків мають миттєвий ефект.
Так, за словами представників медичної галузі, у диспетчерських переважно працюють молоді й недосвідчені спеціалісти, які іноді не відрізняють екстрені виклики від другорядних. У таких випадках винуватцями ситуації де факто є лікарі, адже претензії пред’являють безпосередньо до тих, хто виїздить на виклик, а не приймає його. Крім того, на практиці часто-густо виникають проблеми з госпіталізацією дітей, адже лікарні починають «грати» одна з одною «у футбол».
За таких умов, на переконання експертів, законодавчо встановлена вимога прибуття карети «швидкої» до пацієнта в сільській місцевості за 20 хв, а в міській — за 10, є утопією (нагадаємо, з 1 січня цього року набули чинності закон «Про екстрену медичну допомогу» та постанова Кабміну «Про норматив прибуття бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги на місце події»).
Перш ніж декларувати таку вимогу, слід створити платформу для її виконання, розпочавши з кадрів, оснащення, фінансування й створення нормальних умов роботи, скаржаться медики. На їхню думку, за виконання цього завдання має відповідати не лише Міністерство охорони здоров’я, а необхідна також участь і Укравтодору, і Мінрегіонбуду, і Мінінфраструктури. «Не треба вішати всю відповідальність на МОЗ! — відзначає З.Черненко й звертає увагу на відсутність у лікарів достатньої мотивації до роботи: — Навіть уночі медики іноді прибувають на виклик через 20 хв., при цьому ще 10 хв. піднімаються сходами!»
Відомо, що багато європейських країн здійснюють перехід до системи сімейної медицини, однак зарубіжний досвід не завжди є взірцевим. Так, експерти відзначають, що в деяких країнах сімейний лікар обслуговує понад півтори тисячі осіб на своїй дільниці (при цьому як дітей, так і доросле населення). Чи можна говорити про якість із таким надмірним навантаженням?
Справа — у відсотку
Основними проблемами медичної галузі в країнах європейського регіону З.Черненко вважає збільшення вартості профільних послуг і страхових внесків, приватизацію медзакладів, що в перспективі може призвести до їх скорочення. Тож медицина стає все більш затратною й коло замикається на фінансах.
Що стосується вітчизняних реалій, то учасники круглого столу переконані: медична допомога не може надаватись лише на 50% від потреби, а результат можна вимагати лише тоді, коли мінімум 7% від ВВП спрямовуватиметься на фінансування системи охорони здоров’я. Асигнування на цю сферу мають здійснюватися на належному рівні незалежно від того, який бюджет має країна, а завдання громадськості й лікарів — вимагати цього. Натомість медики здебільшого пасивні, відмовчуються та чекають, що хтось за них щось вирішить, відзначає президент ВБО «Рада захисту прав та безпеки пацієнтів» Віктор Сердюк й цитує відомі рядки «Інтернаціоналу».
Крім того, до формування державної політики та реалізації прав людини у сфері охорони здоров’я має залучатися громадськість, наразі ж рівень її участі є низьким.
Вплинути на ситуацію має намір ВБО «Рада захисту прав та безпеки пацієнтів». Так, віце-президент організації Євген Найштетик зазначає, що для того, аби не бігти за Європою, а створити її в Україні, слід сформувати експертну мережу. Перші кроки в цьому напрямі вже зроблено — організація створює проектно-аналітичні групи (так звані фабрики думок), котрі об’єднують фахівців галузі. Крім того, функціонує система консультування пацієнтів на основі pro bono й уже відпрацьовано більше 7,5 тис. звернень громадян.
До обговорення правових питань щодо відносин між медичними закладами та пацієнтами справа не дійшла. Зупинялись здебільшого на соціальних аспектах реформування сфери охорони здоров’я — труднощах, з якими на практиці стикаються лікарі й ті, хто звертається до них по допомогу. Можливо, стан справ у медичній галузі зміниться з упровадженням страхової моделі медицини? Наразі неможливо дати відповідь на це запитання.
***
Коли щось відбувається не так, як треба, чи не так, як хотілося б, це є слушною нагодою змінити ситуацію на краще. А для цього потрібна консолідація як державних органів і громадськості, так і власне медичних працівників. Комітет з медичного права АПУ має намір зробити свій внесок у сферу охорони здоров’я, визначивши проблеми галузі та шляхи їх вирішення в офіційному документі й направивши його компетентним органам. У «ЗіБ», своєю чергою, побажання таке — будьте здорові!
Джерело: http://www.zib.com.ua
_03_03.png)
